Політика в усі часи – це розрахунок, інтриги та дії, що ведуть до потрібного результату, але часто не відповідають кодексу честі.
У кінці лютого 1096 року в Переяславі відбулася дуже неординарна подія – вбивство половецьких послів: «У сей же рік прийшли половці — хан Ітлар і хан Кітан — до Володимира вимагати викуп за мир. І прибув Ітлар у город Переяславль, а Кітан став межи двома валами з воями. І оддав Володимир сина свого Святослава Кітанові в заложники, а Ітлар перебував у городі з ліпшою дружиною». Прихід половецьких ханів «по мир» був уже традицією. Після зміни князя у Києві, Чернігові й Переяславі до нового володаря приходили хани окремих орд для укладання мирного договору. Князь платив викуп, а половці в обмін зобов’язувалися не нападати. Ця орда ставала своєю, з нею заключали союзні договори, укладали шлюбні союзи, від неї не очікували несподіванок. Рівень небезпеки зі Степу зменшувався, бо нападали лише «дикі» половці, з якими не було укладено мир.
З ордою Ітларя й Кітана усе вже було домовлено. Мономах навіть віддав сина в заручники, цим фактично підтвердивши згоду на укладання договору зі степовиками. Залишилося лише скріпити мирний договір присягами. І тут, замість останньої крапки – переяславський князь виплачує викуп, а степовики повертаються у свої кочів’я – Володимир таємно посилає свого боярина Слав’яту в ставку Кітана: «У ту ніч послав Володимир Слав’яту з декількома людьми дружини і з торками межи оба вали. Викравши спершу Святослава, вони потім убили Кітана і дружину його всю перебили».
Ітлар зі своїми людьми ночував у «істобкі» (теплій будівлі) на дворі боярина Ратибора і нічого не знав про підступний зрив переговорного процесу. Ітларя та його підлеглих зачинили в «істобці»: «а вої, вилізши на хату, прокопали хату, верх її, і тоді Ольбег Ратиборич, узявши лук свій і наклавши стрілу, ударив Ітларя під серце. І дружину його всю постріляли. І так зле покинув живоття своє Ітлар із дружиною своєю в неділю сиропусну, о першій годині дня, місяця лютого у двадцять і четвертий день».
Випадок тоді стався безпрецедентний. Ні до, ні після нічого подібного не було. Вбивство послів, навіть якщо вони «безбожні й окаянні погани», було неприпустимим, неприйнятним, йшло в розріз з поняттями честі.
Більше сотні років історики ламають голови і не можуть зрозуміти, що спонукало Володимира до таких дій. З будь-якої точки зору цей вчинок нічого не давав, лише створював безліч проблем. Володимир Всеволодович, князь переяславський зіпсував свою репутацію, отримав багаторічну війну з половцями і ніякої вигоди. Чому ж він так вчинив? Чернігівський дослідник Олег Васюта доволі переконливо показав, що Мономах керувався питаннями політичної кон’юнктури, вирішуючи у такий спосіб посилення своїх впливів та свого статусу в державі. Після смерті батька Володимир втратив Київ, а наступного року мусив віддати й Чернігів. Із сина київського володаря і головного претендента на великокняжий престол він знову опинився в кінці черги, після дітей старших братів свого батька – перш за все, Святополка Ізяславича та Олега Святославича. Потрібно було усе починати заново. І не лише воювати з половцями, створюючи собі імідж захисника Русі, та організовувати князівські з’їзди, спрямовуючи правове поле в потрібному напрямку, а й вивищуватися над конкурентами і, по можливості, прибирати їх зі шляху. Просто вбивати вже було ніяк – усе ж на дворі був кінець ХІ століття. Але можна було дискредитувати. Що він і зробив у цій конкретній ситуації.
Іміджем київського князя Святополка Ізяславича особливо перейматися не було потреби. Недалекоглядний, заклопотаний більше збагаченням, аніж державними справами, той не був серйозним конкурентом. А ось розумний, наполегливий, вправний у військовій звитягі Олег Святославич, князь чернігівський, становив небезпеку і був прямим конкурентом, до того ж мав переважаючі права на Київ, оскільки його батько був старшим за батька Володимира Всеволодовича.
Олег був двоюрідним братом і другом Володимира з дитинства, разом вони іще в юні свої роки пліч-о пліч пройшли багато доріг, виконуючи доручення Святослава Ярославича, тодішнього великого київського князя. Був він також двічі кумом Мономаху, бо хрестив двох його синів – старшого Мстислава та наступного Ізяслава. Але усе це вже не мало значення. Втративши дуже багато, просидівши три голодних, важких роки у прикордонному зі Степом Переяславі, Мономах позбавився сентиментів. І коли отримав нехай не козирну, але все ж карту, яку можна було розіграти, вирішив ризикнути. Ітлар і Кітан були володарями не самого сильного половецького угруповання, але вони були союзниками Олега, у Чернігові в якості вихованця перебував син Ітларя. Чернігівські князі часто використовували половецькі загони у вирішенні своїх проблем, але заради справедливості потрібно відзначити, що першим на Русь водити половців у якості військової сили почав саме Мономах.
Отже, Володимир, знаючи про зв’язки Олега із ханами Ітларем і Кітаном, вирішив банально підставити чернігівського князя. Володимир відправляє до Святополка у Київ свого боярина Слав’яту із пропозицією вбити половецьких ханів та організувати похід у Степ на половецькі кочів’я. З тим, щоб потім під гаслом захисту руських земель від «поган» запросити Олега Святославича взяти участь у поході, розуміючи, що той відмовиться воювати зі своїми союзниками. Для Святополка Ізяславича це був шанс підвищити власний статус, не дуже високий із-за його недалекоглядної політики, тому він радо пристав на цю пропозицію.
Після вбивства ханів Ітларя й Кітана був організований похід у Степ. Позбавлені керівництва та ослаблені зимівлею половці були розбиті: «Святополк же і Володимир пішли на вежі половецькі, і взяли вежі, і забрали скот, і коней, і верблюдів, і челядь, і привели в землю свою». Олег Святославич очікувано відмовився взяти участь у поході та вбити сина Ітларя, чим спровокував проти себе війну київського володаря, втратив Чернігів та став ізгоєм.
Володимир мав іще три важкі роки боротьби з кочовиками, бо вони, звісно ж, не вибачили такого кричущого порушення дипломатичного протоколу – половці чи не половці, але правила потрібно витримувати. Та коли на кону стояв київський престол, то ні дружба з юних років, ні кумівство, ні перспектива війни з половцями, очевидно, що не мали значення.
Отже, Ітлар і Кітан стали жертвами великої політики. Олег отримав прізвисько Гориславич. А Мономах зробив вдалий крок у напрямку Києва, підставивши свого прямого конкурента і покращивши стосунки з тодішнім київським князем.
Література
Васюта О. О. Вбивство половецьких ханів у Переяславі 1096 р.: причини та внутрішньополітичні наслідки на Русі. Сіверянський літопис, 2024, № 6.
Літопис Руський за Іпатським списком /авт. перекл., передм. та прим. Л. Є. Махновець. К.: Дніпро, 1989.