Вшанування Миколи Чудотворця прийшло з Візантії одночасно з хрещенням Русі і до другої половини ХІ століття вже сформувався певний культ святого. Було перекладено його Житіє, Сказання про його посмертні чудеса і навіть записано декілька чудес, здійснених святим на Русі. День пам’яті відзначався 6 грудня (зимовий Микола).
Свято літнього Миколи у християнській традиції було встановлене в кінці ХІ століття. У 1087 році італійські моряки, переймаючись небезпеками, що ніс наступ невірних на візантійські землі, перевезли мощі святого Миколая із Мір Лікійських в місто Барі. 9 травня 1091 року тут відбулося перше святкування перенесення мощів Миколи Чудотворця. За повідомленням Повісті врем’яних літ 9 травня 1092 року це свято вперше відзначили і на Русі. На руський грунт свято літнього Миколи приніс митрополит Єфрем Переяславський, надзвичайно цікава й неординарна особистість не лише в історії нашого міста, а й усієї Русі.
Єфрем потрапив до Києва в юному віці, можливо у почті нареченої Всеволода Ярославича Анни-Марії, доньки візантійського імператора Костянтина Мономаха, або ж у супроводі нового митрополита, до речі, теж Єфрема. Це сталося в кінці 40-их – середині 50-их років. Розумний, активний молодий чоловік швидко зробив кар’єру при дворі великого князя Ізяслава, але 28 січня 1062 року несподівано для свого патрона постригся у ченці в Печерському монастирі. Постриг викликав настільки сильний гнів Ізяслава, що призвів до змін в управлінні монастирем, а Єфрем вирушив на свою батьківщину – у Візантію. У Константинополі, в монастирі Алексіон, на прохання ігумена Печерського монастиря Феодосія Єфрем багато років переписував Студійсько-Олексіївський статут, в якому містилися правила співжиття монастирської братії, а також підбирав богослужебні книги, необхідні для проведення реформи організації життя у Печерській обителі.
Через деякий час після завершення роботи – близько 1077 року – Єфрема відправляють з Константинополя на Русь в якості одного з верховних ієрархів, присвоївши йому титул навіть не єпископа, а митрополита. Після повернення Єфрем стає другим після Леона митрополитом Переяславської митрополії, яка була створена приблизно у 1073 році як результат протистояння Ярославичів. Кожен з братів претендував на рівність в управлінні державою, а власна митрополія посилювала авторитет переяславського князя Всеволода та створювала безпосередній канал зв’язку з Візантією, незалежний від Києва.
Восени 1078 року Всеволод посів великокняжий престол і Переяславська митрополія стала для нього неактуальною, адже він отримав у розпорядження Київську. Тож переяславська стає титулярною, по суті набуваючи статусу єпископії. Єфрем залишився в Переяславі радником при малолітньому Ростиславі Всеволодовичу. А оскільки синові Всеволода на той момент було лише вісім років, то Єфрем, по суті, виконував роль князя. У літопису під 1089 роком він згадується як ініціатор масштабного будівництва в Переяславі.
У 1091 році джерела демонструють його уже в якості київського митрополита – найбільш авторитетного ієрарха Руської Церкви. Чітких вказівок, що Єфрем посів головну митрополичу кафедру держави, у писемних джерелах немає, але у період з 1091 по 1096 роки вона була вакантною. Очевидно, після смерті попереднього старого і немічного Іоана ІІІ Всеволод не став посилати по нового митрополита у Константинополь, а призначив на посаду Єфрема, який мав митрополичий сан.
Великий князь Всеволод разом з митрополитом Єфремом вступають у стосунки з католицькою церквою і проводять активну політику підвищення статусу держави. Така політика була притаманна Всеволодовичам-Мономаховичам, нащадкам амбітного Ярослава Мудрого. Київ вступає у велику європейську політичну гру: стосунки не лише з Константинополем, а і з західною церквою мали продемонструвати самостійність і незалежність Руської церковної організації.
У цей час відбувається ініційоване Єфремом утвердження на Русі свята літнього Миколи, принесеного із католицької Європи. У 1091 році в столицю Русі прибули посланці з Риму від папи Урбана, який прислав важливий за християнськими мірками дар – частинку мощів святого Миколая. А 9 травня наступного року в Києві вперше відзначили свято Перенесення мощів Миколая Чудотворця.
Масштабні й добре організовані заходи Єфрема по утвердженню нового свята й розвитку культу Миколая Чудотворця започаткували виключне ставлення на Русі до цього святого. З того часу бере свій початок популярність культу святого Миколая на Русі.
Кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник
науково-дослідного відділу нематеріальної культурної спадщини Олена Колибенко